Ось тут з дівчатами досі не домовимося, чи піропо – це класно ачи погано. Піропо – це взагалі-то комплімент, але не обов’язково від знайомої людини. Навіть так, частіше від незнайомої. На вулиці. Мимохідь. Хоча й друзі, а особливо подруги, один одного приємними словами балують (краще б справами 🙂

Я досі пам’ятаю свій перший отриманий піропо. Десь на другий тиждень мого перебування тут я йшла вулицею. Назустріч – дідусь професорського вигляду. Він мені щось сказав, я не розчула, прошу повторити. А він як чкурне. Це вже мені потім пояснили, що, скоріш за все, він мені комплімент зробив, я, така нахаба, ще й повторити попросила 🙂

Так от, моє ставлення до піропо неоднозначне. З одного боку, тішить, коли тобі дивляться услід і щось приємне кажуть. А з іншого боку, можуть бути і гидкі ситуації.

 Як-от, наприклад, я колись йшла вулицею, вдень, хороший район, а мене оточила компанія із 5-6 молодиків і півкварталу так мене в колі і вели, по черзі розказуючи, яка я гарна тощо. Нічого поганого чи брудного вони мені не сказали, але таке оточення мене налякало.

Або ось сьогодні (чому я, власне, й пишу). Пішла з Андрійком на пошту, поруч з будинком тут. Ми часто гуляємо цією вулицею, все знайоме, йдемо спокійно, нікого не чіпаємо. Аж тут на тротуар вийшла пара з цуценям на повідку. Цуценя підбігло до Андрійка “знайомитися”, а той злякався, розплакався і попросився на ручки. Я його взяла, і в той час, як я його брала на руки, підскочив чоловік із пластиковими контейнерами (він частенько їх тут продає, хоч така торгівля заборонена). І давай Андрійкові казати, щоб не плакав, і що він уже собаку прогнав, і щоб малий зліз з моїх рук. А мужчина такий сивий вже, років за 50, охайно вдягнений. І так до того Андрійка лагідно говорить, що малий взяв і зліз. Ми йдемо далі, а той чолов’яга за нами. “Сеньйора, купіть у мене це! Купіть!” Я: “Мені не треба.” Він: “Дивіться мені в очі! Купіть! Я безробітний!” Я не зважаю, йду. Він:”У мене двоє дітей! Сеньйора! Дивіться на мене!!!” Я на нього ще раз глянула і ще раз спокійно сказала:”Мені не треба, не тисніть на мене!”. Тоді він дуже неприємним хтивим голосом: “Уххх, ці груди!” (Добре, що хоч слово нейтральне вжив, інакше я б його своєю торбою – а вона важка – по голові б угріла).  Сказав – й утік. А я йшла й переварювала це. Аж до вас донесла 🙂 

Словом, є піропо й піропо.