Почалося все з листа одніє жіночки з Росії, яка збирається переїхати в Чилі до свого нареченого. Вона в Росії розлучена, то подзвонила в Посольство Чилі в Москві і запиталася, що треба, щоб одружитися в Чилі. Їй сказали, що потрібно взяти-завірити в міністерствах-перекласти-завірити в посольствах-не знаю ще що зробити такі документи: свідоцтво про розірвання шлюбу, довідку про те, що вона неодружена і довідку про психічний стан… Отримати-завірити кожен такий папірець їй виходило десь 200 доларів…

Я аж здивувалася: коли я виходила в Чилі заміж, від мене треба було тільки документ, що посвідчує особу, і одного свідка.  Подумала, може то до росіян такі вимоги. Пішла питати в дівчат що нещодавно виходили/виходять заміж. Ні, так само: документ, свідок і володіння мовою. А якщо не володієш, перекладача. Але психічний стан твій нікого не турбує…

І до купи згадалося. Ловлю одного разу таксі в Сантьяго, їхала з Андрійком. Кажу таксисту, куди їхати, сама до малого говорю українською. Таксист: “Ви українка?” Сказати, що я здивувалася – то нічого не сказати. Питаю:”А як ви знаєте? Говорите українською?” “Ні”, – каже. “Акцент?” “Ні” “Ну та як же, а може я росіянка?” “Ні, не росіянка – росіяни не посміхаються, а я їх часто вожу”…