Пару днів тому Рідером принесло дуже цікаву статтю про досвід Ельвіри Барякіної в Штатах. Як кажуть іспанською, me nació (буквально “мені народилося”, небуквально “мені дуже захотілося”) написати подібний пост про МОЄ життя в Чилі. Тим більше, що останнім часом все більше питань про це мені надходять з Facebook´у. Я не знаю, чим пояснити таку ФБ-активність, але ось моя відповідь.

Як і авторка вищезгаданої публікації, я наголошую на тому, що це саме мій досвід, адже, якщо ви надумаєте сюди перебратися, багато чого буде залежати від неймовірної кількості факторів:

вашого оточення, вашого рівня володіння іспанською, місця, де ви будете проживати, як і місця, звідки ви приїхали, вашого віку, фінансової та сімейної ситуації тощо.

Я часто думаю, що якби мені довелося потрапити до Чилі зараз, коли мені вже 34 роки, а не 24 🙂 і в мене майже двоє дітей, мені було б значно важче адаптуватися. Коли ти зовсім молодий, здається, що все ще попереду, що проблеми тимчасові і завтра скінчаться, що весь світ твій, і ти в будь-який момент можеш переїхати в інше місце.

Я адаптувалася дуже швидко, адже я і залишатися тут не збиралася, а поки зібралася, вже звикла до місцевих недоліків, і іспанською я володіла, і кулінарний експериментатор я такий, що з”їм крокодила, і в літо я потрапила з зими тощо. Плюс я зовсім не боюся незнайомих людей :))) і можу говорити з ким завгодно про що завгодно. Чоловік досі дивується, як я можу так на рівному місці познайомитися і підтримувати стосунки з людьми, про яких я вчора ще й не знала.

Чилі – країна дуже сегментована, розшарована. Якщо, скажімо, в Ріо-де-Жанейро ти можеш побачити фавели серед фешенебельних районів, то тут (хоч і є окремі випадки), дуже чітко видно межі між бідними-середніми-багатими районами. Відповідно, культурний та освітній рівень цих людей можна чітко простежити, хоча, ми знаємо, не завжди гроші означають високу культуру і навпаки, серед людей найскромнішого достатку можемо зустріти людей дуже інформованих. Хоч звучить трохи дискримінуюче, але знаючи, звідки та чи інша людина, можеш більш-менш уявити її бекграунд і знати, про що з нею можна, про що не можна говорити. Також варто зважати на одну тутешню тенденцію, так зване arribismo (від слова arriba, зверху, вверх), коли люди з нижчого соціального рівня намагаються бути схожими  на людей вищого рівня. Але ця схожість тільки зовнішня: вони не будуть повноціно харчуватися, але переїдуть в більш престижний район, вдягатися за останньою модою чи їздити на дорогому автомобілі.

На відміну від американської дійсності, чилійці дуже цікаві до вашого приватного життя, вони дуже охоче діляться найінтимнішими деталями свого буття. Я про це вже колись писала тут.  Але варто зазначити, що чилійці спершу ходять колами, починаючи розмову про щось зовсім нейтральне, типу погоди, і потихеньку намацуючи вашу реакцію, переходять до того, що їх справді цікавить.

Так само по-іншому чилійці ставляться до своїх осель. Мене досить дивує, з якою легкістю вони запрошують тебе додому, о будь-якій годині дня. Їх не переймає, чи там прибрано, чи квартира маленька, чи там дитина спить, чи є чим пригостити. До речі, це досить нормально, якщо ви йдете в гості, а на журнальному столику тільки кока-кола та чіпси. Навіть на дні народження. Вони не ходять один до одного поїсти, для цього організовують спільні асадо (типу наших шашликів, тільки не на природі, а вдома).

Цікаво, що для чилійців немає нічого страшного в тому, щоби прийти до когось з пустими руками. На день народження запрошені можуть прийти без подарунка, найчастіше – з пляшкою вина чи якогось алкогольного напою. На весілля, як правило, дарують щось за так званим “Списком наречених“. В моїй чилійській сім”ї вже 5 дітей, але віддавати всередині родини вживані іграшки, речі або одяг вони вважають непристойним – такі речі ідуть в різні фонди допомоги бідним. Наш Андрійко (а тепер буде і Олеся) – найменші з усих братиків-сестричок, і я попросила, що перш, ніж допомагати бідним, хай спитають у мене. Зізнаюся, я не бачу нічого кримінального в тому, аби маленька дитина носила одяг двоюрідної сестрички: в такому віці вони ж навіть не встигають його зносити! Про візочки-крісла-колиски-іграшки я взагалі мовчу.

При зустрічі чилійці цілуються, в щоку. Жінки з жінками, жінки з чоловіками. Чоловіки вітаються за руку, цілуються тільки брати, батьки з дітьми або чоловіки, які перебувають у певних стосунках. Теж колись згадувала, що у нас в будинку живе дві пари чоловік-чоловік. До таких одностатевих пар тут ставлення неоднозначне: від байдужого до абсолютно нетерпимого, теж залежить від рівня людей.

Як і в Штатах, яскрава косметика та надмірна сексуальність в манері одягатися – це ознака невисокого походження або, скористаюся словами Ельвіри, “свіжих іммігранток із Східної Європи”. З часом більшість наших дівчат асимілюється, але все одно виділяється з оточення: світла шкіра, волосся та очі, підкреслена жіночність та, хочеш – не хочеш, акцент, видають.

До речі, акцент тут – зовсім не недолік. Принаймні, наш акцент. До нас тут ще ставляться добре, з інтересом і повагою.

Чилійці, навіть у сім”ях, не говорять про гроші, про заробітки. Буває, жінка не знає, скільки заробляє чоловік і навпаки. Я не раз чула історії про те, як у чоловіка було декілька квартир/будинків, а жінка дізнавалася про те тільки випадково або при розлученні. І так само люди (принаймні мого оточення) не позичають один у одного гроші: зараз таке засилля різних банківських програм, кредитних карток від різних магазинів тощо, що фінансові проблеми вирішуються саме через них.

Чилі – багатогранна країна. Я знаю багато історій адаптації і неадаптації. На щастя, історій з хеппі-ендом більше, ніж історій сумних або навіть трагічних. В плані імміграційних програм або підтримки з боку дипустанов України в Чилі – глухо. Тому розраховувати треба на себе, тільки на себе і ще раз виключно на себе. Ті, хто приїздить сюди в режимі “я такий крутий, зараз цим індєйцям покажу, як жити треба”, дуже швидко розуміють, що показувати особливо-то й нема чого, і самі “індєйці” (яких, до речі, тут не більше 5%, решта – метиси або біле іммігрантське населення) ще кого хочеш чому хочеш навчать. Ті ж, хто мають більш космополітичне бачення світу, адаптуються легше, швидше і успішніше.

Словом, мені живеться тут добре. Я люблю цю країну, але не буду брехати: я час від часу страшенно хочу додому. Хоч я вже майже 9 років тут, але “додому” – це там, на Чернігівщині. “У нас” – це на Україні. “Ми” – це українці. Коли ж я вдома, мені починає не вистачати чилійської стабільності і передбачуваності, їхнього захопленого ставлення до вагітних та дітей, їхнього клімату та свіжих фруктів-овочів протягом усього року тощо. Я живу на дві країни, я не спалювала мостів ні кораблів, я знаю, що мене всюди чекають, і у мене є можливість літати додому і повертатися сюди, коли я схочу. Напевно, саме тому мені не здається, що я далеко і що я – іммігрантка.