Сьогодні я отримала одного листа, і вирішила опублікувати дещо, що написала майже півроку тому, але все ніяк не хотіла оприлюднювати. Це історія одного нашого співвітчизника, навіть двох, яких доля занесла в Чилі, і вони опинилися в дуже скрутному становищі. Тож, ось ця написана тоді історія.

“Я дивлюся на годинник і бачу – 10:43. Через 17 хвилин почнеться зустріч, і я вже майже до неї доїхала, як раптом згадала, що не залишила ключі від квартири подрузі, яка має в цей час сидіти з моєю дитиною. Від зустрічі відмовитися не можна, до дитини і назад за 17 хвилин я не доїду.

 Я уявляю собі мого Андрійка одненького, коли він прокинеться. Перебираю в пам”яті всі небезпечні місця, куди він може залізти і жахаюся – в цій квартирі наробити собі шкоди маленькому хлопчикові без нагляду дуже легко . Я у відчаї, я хочу все полишити, бігти до дитини і …прокидаюся.

Сни, хороші чи погані, завжди закінчуються. Ти прокидаєшся і ідеш робити свої справи. Новий сон стирає враження від попереднього. Олег так само прокидається, так само іде робити свої справи, тільки його сон не закінчується, тільки враження його не стираються, вони накопичуються. Вже більше року зранку він відкриває очі з надією, що ці місяці поневірянь – то тільки сон.

Я думаю про цей його сон кожного дня. От сьогодні їхала в метро. Праворуч стояла і пристрасно цілувалася пара бразильців (в перервах між поцілунками вони щось один-одному розказували), ліворуч дві француженки, тонкі, короткостриженовибілені і запірсінговані раз за разом підстрибували і зазирали, яка то станція, аби не проїхати своєї. Навпроти сиділи мати і дочка, судячи з їх зросту і зовнішнього вигляду, перуанки або болівійки. Я дивилася на них усіх і в моїй голові не вкладалося: хто би міг уявити собі таке у вік глобалізації, у вік інформації, у час, коли всі потрібні дані знаходяться за один клік від тебе, коли кордони стали практично прозорими, коли переліт з одного кінця світу у інший  забирає стільки ж часу, скільки в моєму дитинстві забирало доїхати до тітки в Очаків. Їздили ми завжди через Миколаїв.

Саме з Миколаєва прилетів в Еквадор Олег. Не від прекрасного життя 50-літні чоловіки віддають свої заощадження в рекрутингову фірму, яка набирає моряків. Шкода тільки, що в той час вони не знають, що їх заощадження підуть не на оформлення на роботу на корабель, а на створення якраз того прекрасного життя  аферистам: коли Олег з товаришем прилетіли в Еквадор, ні фірми, ні корабля не існувало.

Я не спиталася, чому вони не повернулися зразу на Україну – квитки ж бо були туди і назад. Напевно, були в них на то причини. Я не спиталася, чому вони не звернулися за допомогою в тому ж таки Еквадорі. Я тільки знаю, що вони на автобусах проїхали півконтиненту, дорогою оформляючи візи, і дісталися до Чилі. Тут, їм казали, багато роботи. Тут Вальпараїсо – великий міжнародний порт. Тут вони зможуть влаштуватися.

Перше чилійське місто – Аріка – чекало на них. Чекало так, що в перші ж хвилини вкрало валізу з речами і тревел-чеками.  З 150 доларами на двох Олег та Ігор доїхали до Сантьяго з надією на те, що в українському почесному консульстві їм допоможуть повернутися. Не змогли. Не мають повноважень. Але подзвонили в притулок для знедолених, попросили прийняти – з сотнею доларів на двох навіть дешевий готель здається розкішшю.

Що робити? Куди йти? Родичі допомогти не мають як, бо якби ж мали – хіба б ці чоловіки поїхали світ за очі в пошуках заробітку? Тутешня православна церква – у всіх свої проблеми. Українське Посольство в Аргентині – щоб отримати допомогу, треба летіти в Буенос-Айрес, а як? Та й допомога – одноразова, у розмірі 50 доларів. Чилійська поліція – “Депортуйте нас!” – “На якій підставі? ви не порушили наше законодавство, тримайте квитанцію на сплату штрафу за прострочену візу.”

Де взяти майже 120 доларів на штраф, якщо без чилійського посвідчення особи на роботу не влаштуватися? А якщо і влаштуватися, то тільки нелегально, а значить, за копійки або за тарілку їжі.

Вже пройшло більше двох тижнів з того часу, як мене запросили перекладачем на інтерв”ю з “підвішеним в повітрі українцем”, а не проходить і дня, щоб я не думала про нього і його теперішнє життя. Кожної ночі я іду спати в своє ліжко. Кожного ранку я встаю, готую собі сніданок, який сама схочу,  працюю над чим сама схочу,  поїду на Україну, коли мені захочеться. Олег же кожного дня залежить від того, чи вдасться здобути “халтурку”, чи будуть гроші подзвонити додому мамі, заспокоїти, чи не втратить він місце в притулку, де кожного вечора він втрачає своє ім”я і стає просто “ліжком номер 5”.

Я виснажена тільки думками про його ситуацію. Пишу цей пост тільки після того, як минулої неділі вийшла стаття з Олеговою історією. Журналістка, яка про нього написала, сказала, що їй дзвонили, питалися, але поки що нічого конкретного не пропонували. Наступного дня журналіст з іншої газети роздобув мої дані і попросив домовитися про інтерв”ю з Олегом. Олег відмовився – він зовсім не слави шукає, тим більше такої сумної. Але правдами і неправдами той журналіст опублікував-таки статтю про нього, вставивши до неї для чогось і моє повне ім”я та прізвище. Якщо і до цього я себе відчувала особисто відповідальною за долю Олега, тепер в очах пересічного чилійця я офіційно перетворилася на його друга та “допомогача”.

Коли ми з Олегом час від часу зустрічаємося або розмовляємо по телефону, я ловлю себе на думці про те, що він зовсім не схожий на багатостраждального, знедоленого іноземця, який мусить жити в притулку і шукати якийсь заробіток. Він рівно тримає спину, говорить спокійно і впевнено, завжди ідеально поголений і акуратно вдягнений. Як сказала одна моя подруга, він більше схожий на грошовитого туриста або навіть кіноактора.

Як би там не було, хто б що не думав, і звідки б не прийшла йому допомога, я не можу забути слова Олега про те, що добре, що зараз іде до літа. Бо літо його матері буде легше пережити без нього…А там він щось придумає…”

Я це написала колись давно і чекала, що ж буде. А було от що: зі мною зв”язалися з Інтерполу і попросили прийти з Олегом і його товаришем, щоб вони написали офіційну заяву на вигнання з країни. Саме вигнання – expulsión, не депортація. Депортація – коли ти порушив закон. Вигнання – коли в тебе немає грошей на перебування в країні і ніхто тобі не може допомогти. Вигнання – це неможливіть протягом двох років заїжджати на територію Чилі.

Олег пішов, його товариш сказав, що він хоче залишитися в Чилі, що б йому те не коштувало. Родичів на Україні в нього зовсім не залишилося, він з невеликого села, де продав єдине майно – батьківську хату – і саме ці гроші віддав за влаштування на “моряком”. Він сказав, що тут ще яку-неяку допомогу отримує, а там його нічого і ніхто не чекає. І він боїться повертатися.

Щоб довго не розказувати, Олег подав заяву на вигнання. Її ухвалили тільки через місяць. Але проходив тиждень за тижнем, а ніяких подальших рухів з чилійської сторони не було. Надходила зима, і хоч вона і не така сувора, як на Україні, коли в тебе немає де жити, вона відчувається.

Зрештою хтось там запросив його в Колумбію і допоміг йому з грошима, візами і квитками. Знову Олег проїхав половину Південної Америки. Він мені писав мейли-телеграми з кожного міста, де зупинявся. Я досі дивуюся, як йому вдалося без проблем виїхати з Чилі. Він влаштувався в Колумбії і листи його подовшали. А останні новини від нього були такі, що він зміг полетіти на зиму до мами, як і хотів. Він мені написав, що встиг полагодити дах і що все у них тепер добре.

З Інтерполу мені дзвонили ще декілька разів, шукали і Олега, і того іншого. Але я їм вже не могла допомогти: Олег вже виїхав з країни, а з тим іншим у мене однобокий зв”язок – він мені дзвонить з телефонів-автоматів. Я тепер, напевно, шпигунка??