Пам”ятаєте, в школі вчили Воронькового віршика про хлопчика Помагая? Я про нього згадую кожного дня, бо щодня мені хоч один лист з якимось проханням, та й приходить. Хто знаходить мене через www.nadiia.cl, хто через канал в Ютубі, хто через Твіттер, хто через цей блог або ФБ. Словом, без уваги я не залишаюся. Кому треба допомога з відмінюванням якогось дієслова, кому підказати, де купити в Сантьяго якісний чай, хто потребує перекладу, хто уроків, а хто пише дипломну і вона якраз про життя-буття іммігрантів.

Особливо веселять листи, де мене просять перевірити, чи людина справжня, а чи ні. Мені надсилають фотографії дівчат, скани їх паспортів (переважно фальшивих), листи від тих дівчат на аналіз їх “справжності”. Моя система детектування живих людей дуже проста:

прошу телефон, і, якщо він є, дзвоню дівчині, пояснюю, хто я і що і для чого. Далі хай розбираються самі 🙂 Але в 9 випадках із 10 телефона немає, і та “дівчина” проходить на всіх сайтах скамерів.

А вчора, наприклад, я дзвонила в село Велика Вільшаниця Золочівського району Львівської, бо один аргентинець хоче отримати статус закордонного українця, бо його прабабця з України. Для отримання такого статусу йому потрібне свідоцтво про народження цієї прабабці. Проблема в тому, що вона народилася в 1897 році і хто його знає, чи збереглося хоч яке тому свідчення. Жіночка з Великої Вільшаниці була дуже привітною і зголосилася допомогти. Зараз чекаємо на результат її “поспитаю у людей”.

Але написати цей пост мене надихнули не закордонні українці і не люди, які хочуть вивчити якусь мову з моєю допомогою, а один сьогоднішній мейл, який мене просто вразив і я навіть створила нову категорію на цьому блозі – “Я вражена!” Сиджу і не знаю, що на цього листа відповісти. Дивіться самі…

Хлопець пише:

“Хотів тебе запитати, чи не знаєш ти, як зробити так, щоби моя наречена сюди приїхала. У нас немає грошей на те, аби бути разом, ми ледве-ледве доживаємо до кінця місяця і зовсім не маємо як нашкребти на авіаквитки. Вона живе в Києві і вчиться в Авіаційному університеті, на географічному факультеті. Можливо, ти знаєш про якусь стипендію, або про якусь роботу або знаєш когось із українського консульства в Сантьяго, хто міг би нам допомогти. Ти не уявляєш, наскільки б я був тобі вдячний, бо єдине, що ми хочемо – це бути разом. Якщо ти нічого не знаєш або не можеш допомогти, не почувай себе погано.”

Спочатку я подумала: це якийсь жарт! Потім полізла на сайт університету, бо мені дивним здався факультет географії в ньому. І справді, найближче до географії там – це Інститут землеупорядкування та інформаційних технологій. Я написала тому хлопцеві, запитала, чи він певен, що та дівчина реальна. Побачимо, що відповість. А сама продовжую думати: а якщо справді реальна?

Допомогти я нічим не можу. І ніхто не може і не захоче. Я тільки-но опублікувала історію одного українця, якому така допомога була вкрай необхідна, і що з того вийшло.

Поради або моєї думки у мене не просили, тож промовчу.

Але тут-таки поговорю з собою, бо ж сиджу і знову думаю: це жарт? На що ти розраховуєш, коли шукаєш собі дівчину/хлопця в такій далекій країні? Можливо, я жорстока, але якщо шукаєш, то шукай і спосіб, як цю мрію здійснити. Мені грошей на квиток додому ніхто не дарує – я збираю їх протягом довгого часу, я працюю, від чогось відмовляюся, чимось жертвую. Якщо так любите один одного, воно ж не важко, така мета вже допомагає.

І уявімо собі на хвилинку, що вони таку допомогу десь знайдуть, прилетить та дівчина сюди. Через пару місяців закінчиться “рай у шалаші” і вони будуть шукати гроші на її повернення додому??? Куди йде світ? Чи я все ускладнюю? Допоможіть Наді Помагаю, прошу!