Я ось прийшла хвалитися. Є в мене в Чилі товариш. Українець. Живе тут. Розумний страшенно, але нікому про це не каже. Навіть мені. Але я ж здогадуюся. Бо спілкуємося з ним мало не кожен день, уже років п”ять. (Абзац вийшов якийсь бджолиний, одні “ж” 🙂

От спитаєш у нього щось, і знаєш же, що дурницю спитав, але він тобі ніколи не скаже “що з дурнем розмовляти”, а, навпаки, напише довгого-довгого листа з поясненнями. Я навіть після таких листів думаю, що на мене ще є надія. Надія на Надію, так.

І от мій чоловік, любитель FayerWayer.com місяць тому у своєму Рідері знаходить повідомлення про  Кубок Розвиваємо Америку і пише мені, цитую “Esto me parece una buena idea. Podrías crear con Oleg una aplicación para mejorarlo todo.” Тобто, “Це мені здається чудовою ідеєю. Ти могла б з Олегом придумати aplicación (Боже, як українською “приложение”??), щоб усе покращити.

Не більше і не менше. Саме я, тільки оте що з Олегом. Щось придумаю, і зразу все покращиться! Ну, мій чоловік завжди в мене надзвичайно вірив. А я завжди вірила в нього, в його віру в мене і….в Олега, отого-таки мого виключно розумного товариша. Тож я вирішую не розчаровувати Роберто і пересилаю Олегові цього листа. Хто ж знав, що він захоче в тому хакатоні брати участь!!! (До речі, слову “хакатон” я в нього ж і навчилася).

І ми починаємо “усе покращувати” ©. Точніше, покращувати все починає Олег, а я тільки роблю вигляд, що в тому щось розумію та погоджуюся з його ідеями. Бо мені всі його ідеї здаються геніальними, якщо вже бути до кінця чесною.

За тиждень до заходу ми йдемо на організаційні збори, і я вже тоді відчуваю, що Олег має всі шанси перемогти. Але то відчуває моє серце, а розум каже: шансів немає, бо наша команда – іноземна. Ну як воно буде виглядати – іноземці і – на тобі! -виграють Кубок Розвиваємо Америку.

З такою думкою минулої суботи приїжджаю на хакатон. Я підозрювала, що користі з мене буде мало, але Олег вірив мою корисність, тому мені було цікаво і я дуже старалася. Словом, приїжджаємо на місце, реєструємося. Оскільки ми перші, нас проводять до столу номер один. В голові проскакує по-дитячому: о, номер один, значить, перше місце буде нашим. (Пошепки: я так у дитинстві вірила в цифру п”ять, я ж бо була відмінницею. Я її бачила всюди і вважала то за знаки долі!). Але оскільки нас тільки двоє в команді, той стіл номер один для нас завеликий, і його ділять на два. Так ми опиняємося між першим і другим столами. Номер один з половиною – це зовсім не номер один, і я ще раз підтверджую собі мою теорію про те, що виграти ми не можемо. Ну хіба третє місце або приз глядацьких симпатій.

Вмощуємося. До нас весь час підходять, то попросити вдягнути футболку заходу, то спитати, чи все добре. Якось непомітно збираються всі команди і заходяться працювати. Активно так, з папірцями, дошками, фломастерами, нарадами. І їх там багато, команди по 6-8 чоловік. А ми, як сирітки, удвох за напіввеликим столом. Та я з Олегом нічого не боюся. Тож Олег працює, потім знову працює, і ще працює, і я навіть думаю, що якби він не вставав випити кави або покурити, я б його голосу не почула. Я щосили надуваю щоки і теж роблю вигляд, що працюю:

це я

Насправді  я трохи-таки працювала: треба було дещо перекласти з того, що робив Олег, а також зробити і викласти, а потім ще й захистити презентацію нашого проекту. Я навіть погуглила, як їх там по-розумному робити і повчила трохи Keynote. Бо одна справа робити презентації для власного блогу, а інша – не підвести команду.

Оскільки основний намір цього кубку – знайти використання державних баз даних, було запропоновано розробникам використати відкриті дані від чилійського уряду в галузі освіти, державного бюджету і безпеки для чогось нового і потрібного. Такого, що покращило б життя не тільки країни, а могло б бути використаним будь-де.

Олегова ідея була використати бази даних про школи так, щоб перетворити сухі цифри на живі факти, де кожен зацікавлений може висловити думку про школу, оцінити її стан,укомплектованість, тощо. І, звичайно ж, бачити, які школи є в районі, яка в них народна оцінка, які проблеми. Цей сервіс може знадобитися людям, які міняють місце проживання, наприклад, або для того, аби привернути увагу громадськості до віддалених шкіл і їх сьогодення.

Тоді раптом прийшов вечір.  І Олег мене великодушно відпустив додому, а сам продовжив працювати – хакатон-бо тривав 30 годин безперервно. Але попросив повернутися зранку о 10. Я пообіцяла повернутися з готовою презентацію. І навіть чесно намагалася не заснути і працювати вночі з дому. Але, присипляючи малого, я безсовісно заснула. І совість розбудила мене тільки опів на сьому ранку…

Не зважаючи на втрачений на сон час, я майже дотрималася обіцянки: майже тому, що за 5 хвилин до здачі презентації я раптом вчитуюся в інструкції з її підготовки!!!! Але я ж з Олегом і я не боюся! Швиденько підставляю зібраний раніше матеріал в їхній шаблон і – вуаля! Презентацію надіслано вчасно.

Тепер її треба захистити, і команди тягнуть жереб. Олег витягнув номер 3. “Третє місце!” – знову мимоволі думаю я, в той час як мій розум відважно бореться з моїми емоціями. Коли надходить наша черга, я так хвилююся, що відчуваю моє серце де завгодно, тільки не там, де має бути. І тут відбувається те, що завжди зі мною буває, коли маю виступати перед великою аудиторією: як тільки починаю говорити і бачу першу позитивну реакцію на мої слова, я заспокоююся. Щоправда, ми мали тільки 5 хвилин на виступ, тому я говорю так швидко, як ніколи в житті, і дещо забуваю дорогою. Але судді нам ставлять пару питань, на них ми відповідаємо удвох, Олег додає те, що забула я, і нам дуже аплодують. Аплодували усім, звичайно, але хочеться вірити, що нам найбільше :)))

Коли презентації закінчуються, усіх просять погуляти годинку. Ми пішли погуляли. Потім іще погуляли, а потім іще погуляли. І нарешті преміювання! Спочатку ведучий дуже довго висловлює усім подяки, потім довго, за всіма правилами шоу мучить учасників: два почесні призи, третє місце, друге місце, з кожним призом моя надія тане, тане, тане (ми ж бо не можемо бути перші, переконана я!) і тут я згадую мультик Cars, який щодня дивиться малий. Там є момент, коли коментатори кажуть “И…., впервые в истории Кубка Большого Поршня…”, а Блискавка Макквін каже “Новичок, а победил Кубок Поршня!” і вискакує на сцену, коли коментатори продовжують “…тройная ничья!” Тільки на Кубку Розвиваємо Америку ведучий каже: “І,,,,,, перше місце…. займає….єдина нечилійська команда, Oleyna, з проектом “Народна школа”!!!”

Я думаю, у чилійців склалося враження, що ми не задоволені першим місцем, бо ми не почали стрибати, обійматися і цілуватися, як тут вони роблять. Ми стояли на подіумі, і я не могла повірити, що Олег-таки переміг. Бо це ж не просто символічна перемога, це грошова винагорода (перше місце 2 тисячі доларів, друге місце – тисячу, третє місце – п”ятсот), це річний золотий рахунок на якомусь там дуже важливому розробницькому сервісі (я в ньому не розбираюся), це визнання на рівні Чилі та регіону. І сьогодні вирішується, які з 18 кращих проектів (по три перші місця від кожної з 6 країн-учасниць) виграють золото, срібло і бронзу на регіональному рівні. Один з призів – це оплачена поїздка у Кремнієву долину і купа інших різних приємних моментів. Тож потримайте за нас кулачки!

Imagen 4

А це Олег. В момент відпочинку.
oleg

UPD: Ми на другому місці в регіональних змаганнях!!!!!!