Мені тут прислали подивитися відео про 2-річного хлопчика, який володіє iPad’ом краще, ніж я ложкою.

[kml_flashembed movie="http://www.youtube.com/v/MGMsT4qNA-c" width="425" height="350" wmode="transparent" /]

Я подивилася, почитала доступні мені за мовою коментарі, і задумалася.

От зараз моя дитина не дивиться телевізор (у нас його просто немає). І йому то байдуже. Але скоро йому то байдуже не буде. Бо його однолітки матимуть теми для розмов, невідомі моїй дитині. І я дуже сумніваюся, що залишу його без телевізора. Адже це означатиме ізоляцію. Я сама через таке пройшла, коли пішла вчитися в університет: дуже незручно себе почувала, коли мої одногрупники обговорювали останні фільми чи серіали, всі американські, весь час цитували “Зоряні війни”, а я себе запитувала: де я?

Або таке. Приходять його двоюрідні братик сестрички в гості (2, 3 і 4 роки), граються півгодинки Андрійковими іграшками і починають скиглити: “Mamá, quiero monitos!” “Papá, ¿dónde está la tele?” (Мамо, хочу мультики! Тату, а де телевізор?). Вони знають усіх персонажів усіх американських мультфільмів, вони вимагають кросівки з “Toy Story”, платтячка з “Hello Kitty” і день народження в стилі “Star Wars”.

Вони не люблять гратися надворі. Вони не люблять малювати ні слухати, як їм читають. Вони не вміють бавитися разом, тільки кожен сам по собі. Вони фанатично грають в відеоігри і знають, як знайти  потрібний мульт на  Youtube. В них стільки іграшок, що ними водночас може гратися сотня дітей. Їм на Різдво дарують нетбуки. Вони, звичайно, цифрові аборигени, але чи це потрібно?

Що чекає мою дитину? Як її виховувати, щоб вона росла щасливою? Жити в ногу з часом чи повернутися до дитинства моїх часів? Як знайти ту золоту середину? Як ви то робите?