Привіт усім! Перш за все – найкращі побажання з приводу зимових свят: хай новий рік буде повним приємних сюпризів, цікавих поїздок, веселих людей навколо і міцного-міцного здоров”я, аби сил вистачило на всі задумані справи!

Ми ж нарешті повернулися до нормального життя. Пишу зараз хай і з недоремонтованої, але власної і просторої квартири. Десь там ще вовтузяться майстри, але я тепер від них далеко. Слава 135 квадратним метрам!

Ми довго шукали Нашу Квартиру. До цього було аж 3 майже підписаних договори купівлі-продажу. Але, здається мені, ця квартира нас чекала. Інакше не могло бути: ми довго облизувалися на цей будинок. Цей будинок має характер, його знають, про нього чули. Він витримав два сильні землетруси і хоч би тобі хни! Тоді вміли будувати. Тому ми на нього полювали. І коли вже зовсім втратили надію на квартиру в цьому будинку, нам повідомляють, що на 3-му поверсі хазяїн продає квартиру. В цей же недільний вечір ми йдемо дивитися на цю квартиру. І от як буває кохання з першого погляду, буває відчуття – це моє! – коли ти бачиш житло.

Раніше тут жила сеньйора Роза. Кажуть консьєржі, вона тут жила з того часу, як будинок побудували, тобто з 1970 року. Судячи з віку її сина, що нам її квартиру продав, померла вона досить-таки старенькою. Думаю, їй було не менше 90 років.

До речі, про вік. Коли ми ще тільки робили тут ремонт, на сходах здибалася я з одним із сусідів. Сусід обережно запитався, чи ми нові власники квартири 38. І дуже зрадів, коли я сказала, що так. Спитаєте, чому така радість? Він сказав, що середній вік по будинку – саме 90 років. З одного боку, це прекрасно: всі старенькі лягають спати досить рано і ніколи не роблять голосних вечірок. З іншого боку, старенькі люди мають властивіть раптово помирати. І ніколи не знатимеш, хто заселиться в квартиру сеньйори Хосефіни, що на нашому ж поверсі.

Сеньйора Хосефіна така старенька та висушена, що я боюся з нею їздити в ліфті. Доторкнуся випадково, а вони візьме й надумає розсипатися. Правда, більше, ніж боюся, я не люблю з нею їздити в ліфті. Вона кожного разу в мене запитує, якого прізвища мій чоловік. Саме так, якого прізвища. Не як його звати, чи, логічніше, як мене звати, а якого прізвища мій чоловік. Просто сеньйора Хосефіна має аристократичне прізвище. І вона – тітка теперішнього президента країни, Себастьяна Піньєри. Сеньойра Хосефіна так себе і називає: тітка Себастьяна. Я розумію сеньйору Хосефіну і мені її трохи шкода, бо вона з покоління “de”, коли жінки були не самі по собі, а “señora de, hija de, hermana de”: чиясь дружина, чиясь дочка, чиясь сестра.

А ще сеньйору Хосефіну добре знають в районному відділі міліції, тобто комісарії. Ні, вона не порушниця закону. Вона -якраз навпаки. Вона дзвонить карабінерам, як тільки якісь сусіди голосніше заговорять, як тільки сусіди роблять ремонт і вона чує стукіт молотків, як тільки сусіди смажать м”ясо, як тільки, як тільки, як тільки. Просто сеньйора Хосефіна – самотня жінка, вона так розважається.

А сусідка з іншого боку (на поверсі – 4 квартири) – теж з покоління “de”. Але вона трошки молодша (років 70) , і не питається про прізвище мого чоловіка. Вона розказує про себе. Сеньйора Белен – дочка відомого чилійського художника. А ще вона – дружина якогось міфічного військового, який зараз у в”язниці. Сеньйора Белен, щоразу як ми стикаємося біля ліфту, каже, що їде його провідувати.

А сусіди навпроти – то “подружжя” Фернандо і Родріго. Вони зовсім не приховують своєї сексуальної орієнтації. І квартира в них дуже по-модному оформлена.  В них є кіт, який не любить людей. І велика гардеробна кімната. Я думаю, весь відділ чоловічого одягу ЦУМу запросто помістився б у цій гардеробній кімнаті. Сеньйора Белен каже, що ця пара дуже дивна.

Так само дивною видалася мені якась висока причепурена жіночка, яка дуже лагідно, по-материнськи і навіть засолодко зі мною заговорила в тому ж таки ліфті (я не лінива, я з коляскою :-). Спитавши стандартно-дитяче: скільки місяців, як звати, вже ходить, вона представилась: А я Анхела, з 105 квартири. Якщо тобі буде щось потрібно, приходь.

Найчастіше мені щось потрібне буває в супермаркеті, який в нашому будинку на першому поверсі, тому до моєї нової 70-річної подружки Анхели я ще не ходила. Виявляється, вона – мати Мішель Бачелет, колишньої президентки (вибачте жіночий рід) Чилі. У мене таке відчуття, що Анхела і досі знаходиться в режимі передвиборчої кампанії.
Сусідів у нас мало. Тому всі один про одного все знають. Як знають все про всіх наші консьєржі. Деякі з них працюють тут з самого початку історії  будинку.

Тепер я вже не боюся землетрусів і пожеж. Тепер я боюся допитливих сусідів і злодіїв 🙂 Бо живемо ми на третьому поверсі. А під нами – сад другого поверху і сад двору. Я розумію, що злодії – не мавпи, але мені боязно залишати вікна відчиненими, коли нас немає вдома.

Якщо хтось із вас колись доїде-таки до Чилі, ласкаво прошу до мене в гості. Я залюбки познайомлю вас із нашими видатними сеньйорами. Якщо вони ще не перейдуть у інший світ, звичайно.

З Новим роком!

P.S. Квартиру на різних етапах її ремонту можна побачити тут тут і тут. Здається мені, таких етапів буде ще надцять.