Вже більше тижня чаклую над своїм ноутом, аби не вмер. Точніше, шнуром до нього. Він то працює, то ні. Я ніколи раніше не користувалася eBay‘єм, а тут начитавшись lanи-svitankovої надумала купити шнур саме через нього. Завтра-післязавтра має прийти моє спасіння. А поки – лічені хвилини зарядки, тому пишу швиденько.

Як ви вже добре знаєте, зараз у нас зима. І мені дуже не вистачає мого пухнастого котика, якого вже з нами немає. Так би ліг тут у мене на колінах, помуркотів би погрів. Приблизно ось так:

На задньому плані – моя сестра. Вона мого котика весь час хотіла викупати. Одного разу їй це таки вдалося. Але то – сюжет іншої історії. Викупати вона не відмовилася б і ось цього морського котища:

Такі тут всюди, ну їх тут просто як морських котів нерізаних 🙂 Бо з чим іншим порівняти я не можу, навіть якби й хотіла: поруч з моркотиками стояла невідомо для кого і для чого будочка, в якій причіплено блискучий плакат рятувальної морської служби з телефоном і побажанням берегти себе та дуже ілюстративне оголошення про “будь ласка, не какати”. Думаю, фахівцям з іконкографії треба у невідомого автора повчитися. Правда ж, ви навіть без знання іспанської мови здогадалися, про що мова? Я от подумала, які ж все-таки чилійці ввічливі 🙂

І щоб у вас від моїх спогадів залишилися приємні враження, хочу з вами поділитися фоткою із серії “щоб я так жив”.  Це – на терасі дачі одного нашого чилійського друга. За бортом, якщо хто не здогадався – Тихий океан. Якраз таки трохи тихий.

Сонячні фотки мені зараз так і тягне переглядати. Адже, на відміну від північнопівкульних моїх читачів, я тут страждаю від холоду. А коли не страждаю, роблю вигляд, що я зовсім не боюся кататися на лижах. Гірських. П”ять років тому. Півтори години від Сантьяго. Далі однієї лижі не пішло. Кожного року обіцяю знову не побоятися і таки навчитися гасати. Як то кажуть, обіцянка-цяцянка….