Я тут подумала: якби за орендовану квартиру платилося за кількість днів перебування, цього місяця ми б заплатили тільки за тиждень. Спочатку ми літали в Нью-Йорк на запрошення (і за спонсорування) дідуся, а потім випадково застрягли у бабусі в Ла Серені (місто на півночі Чилі, в 500 км від столиці).

Це вимушене заслання спонукало мене на написання своєрідного порівняння двох бабусь мого сина, чилійської і української.

Моя мама, бабуся Оля, приїхала до нас на 5-й день від народження Андрійка і пробула з нами 37 днів. За ці 37 днів я пройшла “курс молодого бійця”, склала випускні іспити, і перестала боятися бути мамою. Моя мама була завжди поруч, допомагала порадами і справами, але ніколи не тисла. Вона була непомітною мамою. Мамою-феєю.

Мама чоловіка, бабуся Патрисія,  була першою, хто дізнався, що Андрійчик уже хотів народитися. Саме її номер я набрала о 5 годині ранку в неділю. Ця жінка, мені здається, ніколи не втрачає самовладання. Вона попросила мене не хвилюватися і тримати її в курсі і повідомила, що зможе приїхати тільки в понеділок ввечері, бо на ранок у неї запланована нарада. Вона стала непомітно присутньою свекрухою. Свекрухою-феєю.

Бабуся Оля читала маленькому зовсім курчаткові книжки. Він затихав, слухаючи її голос. Давав мені можливіть збігати в душ і поїсти.

Бабуся Паті  забирала малого до себе у спальню, і звідти владно лунало: “Ні, ні, не треба морщитися. Немає чого плакати. Все добре.” І малий затихав. Коли ж маленький горобчик починав набирати розгін до плачу, і я бігла його “рятувати”, вона казала: “Спокійно. То він просто бурмоче”. І він справді не плакав.

Коли я годувала, бабуся Оля читала мені в голос книги з догляду за новонародженими, хоча сама могла б не одну таку книгу написати: в неї нас троє і онучка. Але я хотіла знати всі погляди на виховання, і вона не сперечалася.

Бабуся Паті теж виростила трьох дітей.  І трьох онуків. Вона не вірить педіатрам і не вживає ліків. Кашель вона лікує відваром із груші, а розлад шлунку – рисовою водою.

Бабуся Оля знайшла в Інтернеті і в тих-таки книжках та виписала на листочок список продуктів, які має їсти жінка, що годує груддю. Той листочок й досі висить під магнітиком на холодильнику.

Бабуся Паті весь час мені нагадує пити воду. А коли ми збираємося до них в гості, купує мінеральну воду балонами. Вона була першою, хто вголос відзначив, що я вже повернулася до нормальної ваги.

Бабуся Оля робила Андрійкові масажик, повертала його на животик і залишала голеньким, аби він загартовувався.

Бабуся Паті мастить хлопця сонцезахисним кремом, надягає капелюшок і виносить його на сонечко позасмагати ніжки.

Бабуся Оля швидко освоїла “мову” мімів, і все добре пояснювала, не сказавши ні слова іспанською, коли їздила в супермаркет або на базар з моїм чоловіком. Він хоч і може багато сказати російською чи українською, все ж не володіє ними достатньо.

Бабуся Паті володіє англійською та французькою, і має своєрідне почуття гумору. Так, коли у малого був нежить, я промивала йому носик морською водою у спреї і прочищала його грушкою. Малий, звичайно, репетував, як різаний. Чилійська бабуся на це сказала: “Він, напевно, думає, що ви йому мозок відсмоктуєте”.

Або коли я поголила Котигорошкові голову, бо він навчився висмикувати волосся і нести його до рота, вона прокоментувала: “Тепер у мене два онуки. Один з надмірною кількістю волосся, другий з недостатньою”.

Бабуся Оля перейшла на новий рівень володіння комп”ютером, бо тільки через нього вона може “говорити” з Андрієм, бачити його і гортати альбоми з фотографіями.

Бабуся Паті коментує фото свого найменшого онука на Фейсбуці і щодня дзвонить, аби запитатися, як там малеча.

Бабуся Оля живе за 13 тисяч кілометрів і побачить Андрійка, скоріше за все, коли тому вже буде більше року.

Бабуся Паті – за 500. Їй пощастило більше – вона бавиться з малим раз на місяць.

Вони такі різні і так люблять його, кожна по своєму.  А я носолоджуюся їхньою любов”ю до нього. Я млію від задоволення, коли вони помічають найменші зміни в ньому, коли кажуть, який він гарний, розумний і товстенький. 🙂

І я от думаю:  як же пощастило моєму сонечку із бабусями. І намагаюся уявити, яким виросте цей хлопчик, адже він уже не буде ні чилійцем на 100 відсотків, ні українцем. Буду сподіватися, що в такому багатому на любов оточенні, він виросте впевненою у собі, розумною, сильною людиною. Громадянином світу.

А поки що ми вчимося їсти супчик 🙂