Про футбол і чилійську школу

червня 15, 2010Діти, Життя-буття, Чилі

Мій чоловік не любить футбол. Ні грати, ні дивитися. Але, як сам він зізнається, спортивні події такого масштабу, як чемпіонат світу та ще за участі збірної його країни, пропускати не можна. Та тут навіть якщо захочеш  – не зможеш. Про цей чемпіонат світу – тільки й новин на телебаченні, тільки й розмов усюди. І боронь Боже зізнатися, що тобі то нецікаво!!!

Завтра Чилі грає з Гондурасом. За місцевим часом – о 7:30 ранку. Практично всюди дозволено прийти на роботу о 10-й або дивитися матч на робочому місці. На деяких підприємствах працівники скинулися і купили телевізор спеціально під цю подію. Кажуть, потім той телевізор буде розіграно в лотерею між колегами.

Ну той весь ажіотаж у дорослих можна зрозуміти. Але ж як я була здивована, коли подружка, з якою я ходила колись на батьківські збори, переслала мені лист від класної керівниці (1-го класу!) до батьків. Не можу таким не поділитися. Ось його переклад:

“…хочу повідомити, що в школі усі класи отримали дозвіл на перегляд учнями ігор нашої збірної. В ці дні учні можуть прийти у спортивній формі та, якщо мають, у футболці збірної, а також прийти в капелюхах, з прапорами, пір”яними мітлочками, тобто, з будь-якими речами, які стосуються даного спортивного свята. Після закінчення матчу уроки будуть відбуватися як зазвичай, а учні повинні будуть переодягнутися в шкільну форму. Дозволяється брати з собою щось смачненьке, аби їсти під час перегляду матчу. Дякую панові Габріелю Ідальго, татові Лукаса, за те що він нам запропонував свій телевізор. Проте, я вирішила краще принести свій власний, щоб уникнути відповідальності. У дні, коли грає збірна Чилі, школа відкриє свої двері раніше.”

Зараз на годиннику 23:35. В такий час за вікном, як правило, дуже тихо. Але сьогодні я ВЖЕ чую гудіння дудок і скандування Chi-chi-chi! Le-le-le! Vamos Chile! Підозрюю, що завтра наш з Андрійком пійдом буде не о 8, а десь о 5-й: народу ж треба ще до офісів доїхати!

Словом,  vamos Chile!

Виховання українських козаків в чилійських умовах. Бабусі

червня 2, 2010Діти, Життя-буття, Люди

Я тут подумала: якби за орендовану квартиру платилося за кількість днів перебування, цього місяця ми б заплатили тільки за тиждень. Спочатку ми літали в Нью-Йорк на запрошення (і за спонсорування) дідуся, а потім випадково застрягли у бабусі в Ла Серені (місто на півночі Чилі, в 500 км від столиці).

Це вимушене заслання спонукало мене на написання своєрідного порівняння двох бабусь мого сина, чилійської і української.

Моя мама, бабуся Оля, приїхала до нас на 5-й день від народження Андрійка і пробула з нами 37 днів. За ці 37 днів я пройшла “курс молодого бійця”, склала випускні іспити, і перестала боятися бути мамою. Моя мама була завжди поруч, допомагала порадами і справами, але ніколи не тисла. Вона була непомітною мамою. Мамою-феєю.

Мама чоловіка, бабуся Патрисія,  була першою, хто дізнався, що Андрійчик уже хотів народитися. Саме її номер я набрала о 5 годині ранку в неділю. Ця жінка, мені здається, ніколи не втрачає самовладання. Вона попросила мене не хвилюватися і тримати її в курсі і повідомила, що зможе приїхати тільки в понеділок ввечері, бо на ранок у неї запланована нарада. Вона стала непомітно присутньою свекрухою. Свекрухою-феєю.

Бабуся Оля …далі »


Copyright © Українка в Чилi. All rights reserved.