Ваги якось непомітно повідомили, що я вже дійшла до своїх 55 довагітних кілограмів. А в голові засвітилося червоними літерами: час повертатися до життя, час працювати! Те саме “сказав” і Андрійко, раптом навчившись спати і їсти майже за режимом. Тож я гарненько розписала в календарі що і коли робити та завзято за виконання тих писанин з цього понеділка взялася. Тиждень-другий побудемо на випробувальному терміні, внесемо зміни і таки повернуся я до життя. Сама собі обіцяю. Публічно. Щоб, якщо що не так, було соромно.

Одне з найприємніших моїх запланованих завдань – записати, поки не забулося, якими були ці перші 5 місяців з маленьким Андресіто – саме так наш син називається за паспортом. Своїм власним.

Виховання почалося з того, що малий почав виховувати нас. Своїм народженням повідомив нам, щоб не забували, що “el hombre propone y Dios dispone” (“человек предполагает, Бог располагает”). Запланований на 20 листопада кесарів розтин (малеча сиділа і не хотіла повертатися вниз головою) був екстренно перенесений на дуже ранній ранок 15 листопада. В неділю. Бо малечі набридло чекати. Або тому, що хотів виправдати своє друге ім”я – Домінго, тобто “неділя”. Або тому, що він захотів українську бабусю зустрічати вдома, а не в лікарні: вона ж бо прилітала якраз 20 листопада. Розпитати його поки що неможливо. Якщо і скаже, то тільки “агу”.

О 5-й ранку я розбудила свого лікаря, він сказав їхати в клініку. Добре, що якраз перед тим я нарешті спакувала чемодан. Список того, що взяти з собою, був коротким. Найбільше вразило “Радимо взяти з собою улюблений CD”…
Список
Тим, хто не володіє іспанською, перекладаю.
Для мами:
– 3 нічні сорочки
– Халат
– Диск
– Засоби особистої гігієни (будуть також і від клініки)
– Прокладки в бюстгальтер
– Бюстгальтер для годування
Для дитини:
– 3-4 пілучо чи боді. Про пілучо – тут
– 3-4 ведмедики (тобто чоловічки, комбінезончики) з плюшу чи бавовни
– 3-4 пар шкарпеток
– 3 пелюшки
– 24 памперси ( за бажанням)
– 2 додаткові комплекти одягу
І зазначено: “Весь дитячий одяг має бути випраний нейтральним порошком”.

Про пологи не буду особливо розказувати. Дуже швидко, без болю і зі смішними коментарями персоналу. Син народився об 11:13, тато йому перерізав пуповину, допоміг почистити, зважив, і з того часу з короткими перервами, малий весь час був зі мною.

В клініці я зрозуміла всю “сімейність” чилійського суспільства. Родичі (навіть дуже далекі!), як тільки дізнаються, що в тебе хтось народився, обов”язково ідуть тебе провідувати! І обов”язково беруть 1-денну дитину на руки!!!! Мама! врятуй мене! Ти ж бо лежиш ще дуже слабка, говорити тобі лікар не дозволяє. Як тут з ними поборешся? Я тут же сказала чоловікові, щоб він цербером стояв на воротях, тобто на дверях палати, і пускав людей подивитися на малечу тільки якщо я можу. І здалеку. Коли чоловіка не було, я просила до мене нікого не пускати.

Потім ті, хто не дійшов до клініки, намагалися потрапити додому. Але тут вже була моя мама! І ми всім казали, що нам моя мама (!) не дозволяє 🙂 Незнайома і міфічна українська мама виявилася найкращим засобом відлякування небажаних візитерів. Деякі досі не дзвонять і не просяться в гості.

Лежала я в одномісній палаті. Вони всі там такі. Душ з туалетом, телевізор, Інтернет в палаті. Їжу приносять в палату. Ліки теж. Перевіряють тебе в палаті, причому персоналу по 15 чоловік на зміні, усього 4 зміни. Хто за стіною – не чуєш і не бачиш. Зрештою, складається враження, що ти в лікарні одна.

Якщо в мене було якесь питання або мені щось було треба, я натискала на кнопочку, мене запитували, що мені треба і через декілька хвилин присилали відповідальну за це людину. Десь на другий день Андрій вперше захлинувся. Я ж не знала тоді, що маленькі дітки вміють і самі “відхлинуватися”. В паніці стала натискати на всі кнопки, і коли мене спитали, що мені потрібно, я заревіла: “Моя дитина помирає, допоможіть! допоможіть!” Я плакала аж захлиналася. Миттю прилетіла медсестра, взяла малого на руки, постукала його по спинці і взялася за мене: поїла, гладила, говорила і якось змогла-таки заспокоїти. Згадувати смішно…

Потім я дізналася, що я була єдиною madre primeriza (як називаються мами, у яких народжується перша дитина?). Таку маму вони надовго запам”ятають. 🙂 Вже з одне тільки невимовне для них моє прізвище чого варте! Та ще мої натискання на кнопку за кожною дрібницею. Нам аж влаштували персональну презентацію того, як доглядати за дитиною. Ми все акуратно записали на відео і вдома в перші дні робили все точно за інструкцією :), попередньо переглядаючи кожного разу відеозапис.

Від цього ізольованого супер-нагляду хотілося скоріше додому. Просила лікаря мене відпустити на 3-й день. Але за правилами лікарні можна йти додому тільки на 5-й день…Я була така щаслива, коли мене виписували! Не могла дочекатися, поки підпишуть усі папери і поки всі з нами попрощаються…

Як виявилося, дитину можна забирати тільки маючи автокрісло для найменших (його тут називають яєчком :-), а тебе саму вивозять до твоєї машини на кріслі-каталці. Тільки коли ти з дитиною вже в машині, відповідальність за тебе з них знімається. Я все думаю: а якби в мене не було машини і я забирала б дитину міським автобусом? Теж треба автокрісло? Чи факт народження в цій клініці підтверджує факт наявності в тебе машини?

Знаєте, тут чоловікам дають 5-денну післяпологову відпустку 🙂 Шкода тільки, що жінки мають право оплачувано сидіти з дитиною тільки до 3 місяців…Я собі не можу уявити як то залишити малесеньку дитинку на когось. Добре ще коли на знайому багато років няню чи бабусю. А ті дітки, яких відразу в дитячі ясла? Я дуже щаслива, що маю можливіть перебувати весь час з малим вдома.

І цей малий вже просить вечеряти. Він і так чемно себе поводив, поки мама писала. Побачимось!