Землетруси землетрусами, а життя продовжується. Це я зрозуміла на минулому тижні, коли поїхала в Ла Серену, місто за 500 км північніше від Сантьяго, тобто десь в 1000км від епіцентру землетрусу. Думала, відпочину та заспокоюся, поки мій чоловік у відрядженні. Все ж таки, у власному будинку з великим двором та в компанії родичів не так страшно буде, як одній з маленькою дитиною на 8-му поверсі.

Я уявляла, як буду гуляти з малим у дворі, прораховувала, як буду вибігати з хати, у випадку дуже-дуже-дуже сильного землетрусу (прямо із спальні чи через вітальню), мріяла про тишу і спокій курортного містечка.

В Ла Серені я сфотографувала двір, щоб показати родичам і друзям, як тут багато простору, і як тут безпечно.
Двір

І буквально за декілька хвилин після фотографування, стався землетрус в 6,2 бали в Копьяпо, місті за 150 км від Ла Серени! Пережити коливання будинку на 8-му поверсі – це одне. Пережити гуркіт землі на 1 поверсі – це зовсім інше! Я навіть тепер не знаю, що страшніше!

Проте саме цей страх і цей новий досвід навчили мене тому, що треба звикати. Чилі – країна стихійних лих. Землетруси, вулкани, цунамі – це тут, це не в підручнику з географії.

Тож я повернулася до звичайного життя, вирішила більше не боятися. І навіть стала помічати смішне і цікаве навколо. Ділюся.

* * *

Вчора підслухала таку розмову. Вразила дитяча логіка.

Мама, бабуся і маленька дівчинка, не більше 3 років. Мама хоче показати бабусі, як багато слів вже знає мала, і починає показувати різні частини тіла і запитувати, що то є. Дівчинка ще не дуже добре вимовляє всі звуки, тому її вимову я брала в лапки.

Мама показує на руку (brazo):
-¿Qué es esto?
– “Bazo”.
Показує на кисть (mano):
– ¿Y esto?
– “Mano”.
Показує на лікоть (codo):
– “Codo”.
Показує на ногу (pierna):
– “Piena”
Показує на ступню (pie):
– Pie.
Показує на коліно (rodilla):
– Codo (тобто, лікоть 🙂

Всі засміялися 🙂

* * *

Потім ту ж дівчинку вчили казати “язик” (lengua, вимовляється як “ленгуа”, з наголосом на першому складі).
– Скажи “ленгуа”.
– “Еуа”
– Ні, “лен-гуа”.
– “Еуа”.
– “леееен-гуаааа”
Дівчинка думала-думала і каже:
– “ааааа-гуаа” (тобто agua, вода)

* * *

І ще трошки лінгвістичного, але вже не смішного.

Наш чилійський племінник в 2,5 роки мав ДУЖЕ багатий словниковий запас, я навіть деякі слова мусила підглядувати в словнику! Говорив він завжди (!) чітко, правильно, і граматично, і фонетично. Я просто в захваті була від маленького. І тут батьки вирішують, що час віддати його у садок. Дитину як підмінили. Став говорити короткими фразами, використовувати неправильні форми слів.

На кріслі біля ліжка сидить іграшкова мавпа. Я кажу:
– Es hora de dormir, mira, incluso el mono ya se está durmiendo. (Вже час спати, дивись, навіть мавпа вже засинає.)
– No, el no puede dormir, tiene los ojos “abridos” (Правильно казати “abiertos”) Ні, вона не може спати, бо в неї очі відкриті.

Стали звичайними розмови на зразок:
– ¡Papi, papi, tengo un chocolate, ¡”próbalo”! (Татку, татку, в мене є шоколадка, спробуй її!)
– ¡Pruébalo! – виправляє його тато.

Я от сиджу і думаю, як же буде говорити мій Андрійко. З ним я розмовляю українською, російською, коли ми вдвох або з кимось, хто говорить цими мовами, та іспанською, коли ми з чилійськими родичами чи друзями.

Здається, що тоді мені буде дуже весело: у моїх знайомих із змішаних сімей діти часом говорять дуже смішно. Наприклад, “Мама, комарик me está “kusando” (дитина вжила займенник “me” замість “мене” та створила герундієву форму від дієслова “кусати”, щоб вжити її в конструкції estar + gerundio на позначення дії, яка відбувається в даний момент).

Поки що ж моє дитя говорить міжнародною дитячою мовою.