Як і кожної ночі, десь о 3-й ранку мій маленький синочок прокинувся поїсти. Я ввімкнула світло в коридорі, взяла хлопчика і пішла у напівтемну вітальню. Як завжди, відкрила ноутбук, бо тільки в хвилини годування у мене є час щось почитати або полазити по Інтернету. Раптом стало темно. Світився тільки екран. Подивилася у вікно – темінь. А, як правило, в сусідньому будинку завжди хтось не спить о такій порі. І тиша…В голові застукало: щось має статися, щось буде. І тут же почав хитатися будинок.

Я схопила малого, вилетів зі спальні чоловік, закричав: “Бігом на сходи! Чекайте там!” Боса, в піжамі на короткий рукав я вибігла на сходи. Будинок ходив ходором і стогнав. Ледве можна було втриматися на ногах. Однією рукою я притискала малого, другою трималася за стіну. І мови не могло бути про те, щоб бігти вниз. “Боже, зроби, щоб все зупинилося! Боже, врятуй нас! Хоча б Андрійка! Будь ласка!” – шепотіла я. Серце калатало так, що я його відчувала навіть через дитину. В якийсь момент я зрозуміла, що можу його задушити, так сильно я його притискала. Як ми потім довідалися, поштовхи тривали 3 хвилини. І це притому, що такі поштовхи не тривають більше 1-1,5 хв. Це були найдовші хвилини в моєму житті. Чутно було, як падали і розбивалися речі, як волали люди, як гули стіни. Коли хвиля пройшла, вибіг мій чоловік: він в цей час шукав ключі, щоб ми потім могли повернутися додому.

Ми швидко-швидко побігли вниз: повторний поштовх міг застати нас у будь-який момент, треба було якомога далі відбігти від високих будівель. Добре, що в районі, де ми живемо, багато приватних низеньких будинків з садками. Ми бігли з 8-го поверху. Нас наздоганяли і переганяли люди, всі босі, в піжамах, деякі встигли схопити ковдри.

Щоб ви могли хоч трохи уявити ці моменти, подивіться відео, зняте на камеру мобільного телефону (знайшла на Youtube).
[kml_flashembed movie="http://www.youtube.com/v/6-9pQ3zWWGc" width="425" height="350" wmode="transparent" /]

Клімат в Сантьяго такий, що вдень, як правило, дуже жарко, а вночі стає холодно. З 30 градусів до 10, уявіть собі. Ми стояли напівроздягнені. Добре, що малий, саме через ці перепади температур, спить в спеціальному спальному мішку, то він не мерз. Чоловік сказав: “Зараз я піднімуся нагору. Що треба, крім води, одягу і взуття?” Я сказала, що поки нічого і щоб він не йшов. Було дуже страшно. Він якийсь час залишився зі мною, а потім все-таки побіг.

Я тепер знаю точно значення виразу “битися в істериці”: одна жіночка тремтіла і кричала безперервно. Я не витримала, підійшла до неї, вільною рукою почала гладити її по спині, казати, що вже все добре, що ми врятувалися, що треба заспокоїтися. Але вона дивилася на мене і не бачила, слухала і не чула. Хтось приніс їй води. Я відійшла, бо не могла більше на це дивитися.

Дуже дивно, але другий сильний поштовх все ніяк не приходив. Оскільки в нашому будинку є електрогенератор, який працює на газу і вмикається в надзвичайних ситуаціях, щоб на сходах було світло, працювала вентиляція, камери спостереження і водяні насоси, а також можна було відкрити електрозамки на воротах підземної парковки, консьєрж ввімкнув телевізор в холі і з новин ми дізналися, що епіцентр землетрусу був на півдні, за 320 км від Сантьяго. Тому ми не відчули зразу того сильного повторного поштовху.

Люди починали заспокоюватися. Деякі поверталися додому, вдягалися, брали якісь речі і виходили знову. Дехто виїжджав на машинах. Оскільки після таких стихійних лих телефони просто не працюють, ми не могли зізвонится з родичами тутешніми і українськими. Добре, що батьки і сестра чоловіка живуть за декілька кварталів від нас, то ми пішли пішки пересвідчитися, що з ними все в порядку. Батьки живуть на 15 поверсі, я не наважился піднятися, ходив тільки чоловік. На такій висоті впало і розбилося все, що могло. Холодильник переїхав в інший кут довжелезної кухні. Телевізор впав, впали лампи і шафи. Я ще не бачила, та й не хочу бачити той безлад. У сестри ж на першому поверсі тільки перекосилися картини на стіні. Я почала ненавидіти поверхи вищі 1, і захотіла жити в одноповерховому будинку. (А ще тиждень тому я клялася, що ніколи не буду жити близько до землі, бо тоді в житло заповзають павуки. Тепер я знаю, що землетрусів я боюся більше, ніж павуків…)

Ми повернулися до нашого будинку і я запропонувала теж виїхати на машині і почекати світанку на відкритому місці в машині. Треба було підніматися, шукати ключі. Оскільки потрібні були памперси для малого та деякі його речі, на цей раз піднімалася я. В квартирі було темно і я весь час наштовхувалася на якісь речі на підлозі. Я здивувалася своїй витримці і тому, як чітко я пам”ятала, що треба було взяти і де воно лежить. Я зібрала всі речі і швидко збігла вниз.

Ми зупинилися на відкритій парковці найближчого супермаркету. Хоч спати хотілося дуже-дуже, я закривала очі і знову відчувала ті поштовхи і той шум. Крім того, весь час були поштовхи, їх було чутно і видно…Кожного разу моє серце стискалося і руки-ноги ставали льодяними…Ми ввімкнули радіо і почали слухати новини. Те, що почалося з одного загиблого зараз, майже 48 годин по землетрусові, дійшло до 708. І це, на жаль, ще не остаточна цифра.

Зараз пишу і знову трясе. Але вже не так сильно. Хоча все одно ДУЖЕ СТРАШНО. Вірю в те, з нами нічого поганого не буде. Вірю.

Затихло.
Коли розсвіло, я ніяк не наважувалася піднятися в квартиру. Ми намагалися подзвонити додому, але телефони все ще не працювали. Це вдалося тільки десь по 10. В той же час приблизно ми-таки пішли додому. Пішки на восьмий поверх. Сьогодні ноги наче не мої. А ліфтом все ще небезпечно користуватися, тому він відключений.

В квартирі все, що могло впасти, лежало на підлозі. Але розбилося тільки пару чашок та чоловікові трофеї – кубки з різних чемпіонатів. Стільці і неважкі меблі переїхали на інші місця, картини перекосилися, підлога в деяких місцях піднялася. На кухні попід стелею по периметру – тріщина. Але це й усе, на щастя. Наш будинок реально виявився сейсмостійким. Я не хотіла то фотографувати, щоб не згадувати цей страх.

Десь о 13 годині, тобто 10 годин після дуже-дуже сильного землетрусу, знову подали світло. Я змогла повідповідати на мейли родичів та друзів і ще раз подзвонити.

Чоловік сказав, що треба поїсти і поспати, я не могла зробити ні того, ні того. Мене нудило від страху, а лягати я боялася. Зрештою, прилягла трохи біля дитини. Андрійко, на диво, зовсім не плакав. Хоч я думала, що він злякається мого страху. І боялася, що в мене не стане молока. Але все в порядку.

Оскільки ці вихідні – останні в місяці, вдома вже ніяких запасів не лишалося. Ми поїхали в пошуках відкритого магазину. І тільки тому що мій чоловік помилився і звернув не туди, ми знайшли єдиний в районі супермаркет, який працював. Правда, приймав до оплати тільки готівку. Ми завжди розраховуємося кредиткою, а напередодні мій чоловік, наче знав, зняв трохи грошей. Хвилин через 15 супермаркет закрили і обслуговували тільки тих, хто в ньому був. Нам дуже пощастило.

Поки я була на вулиці, я забула, що стався землетрус. Адже ззовні зовсім ніяких його ознак в нашому районі не було. Коли ж ми повернулися додому, ввімкнули телевізор, я знову згадала. Я дивилася новини і плакала. Мені було дуже погано від побаченого, але здавалося, що тільки дивлячись новини ми зможемо вчасно до чогось підготуватися. Чоловік сказав, що якщо я хочу, ми не будемо спати всю ніч. Мені так було спокійніше. Але оскільки поштовхи стали вже рідшими і слабкішими, а ми були дуже стомлені, десь о третій ми-таки пішли спати. Розбудив нас знову сильний поштовх десь о 8:30 ранку. Але я вже не хапала дитину і не бігла до дверей, де стоїть готова сумка, а набралася сміливості перечекати поштовх у ліжку…Я не знаю, як я не посивіла.

З ранку і досі я публікую новини про землетрус на форумі “По-русски о Чили”, а також через Твіттер. Слідкуйте за новинами.