Колись мені на очі потрапили декілька інтерв”ю в одному з місцевих журналів. П”ятеро молодих чилійських сценаристок розповідали про те, як вони пишуть сценарії телесеріалів для тутешніх каналів. Я тоді ще подумала: от же молодці дівчата, і така в них уява багата, адже часом таке закрутять у цих фільмах!

Коли ж я стала обростати тут чилійськими знайомствами, більше стала пересуватися містом і країною, я зрозуміла, що тут особливої уяви і не треба мати: тільки вуха з очима та вміння пристойно викладати на папері почуте і побачене. Всі історії надходять практично готовими до споживання, такі собі життєві напівфабрикати.

Я стала помічати, що й сама живу у постійному телесереалі: з вуст знайомих чилійців, з місцевих новин, із уривків розмов, мимоволі почутих на вулиці, на мене скочуються лавини людських життів. Часом тебе просто втоплюють в своїх переживаннях зовсім незнайомі люди. Неймовірно, як вони втискають десятки років свого існування між парою зупинок метро чи у залі очікування в лікарні. Неймовірно, як жадібно вони прагнуть вільних вух, аби розказати про наболіле. Найнеймовірніше в них навіть не оці життєві американські гірки, а те, з якою легкістю і ентузіазмом вони сповідуються знайомим і незнайомим людям…

Часом ці історії такі надзвичайні, що починаєш думати, що то людина надивилася серіалів і напіврозказує, напіввигадує. А потім розумієш, що життя і серіал тут настільки пов”язані, що стирається межа між вигаданим і дійсним. Адже телевізори до тебе блимають де б ти не був – у черзі в банку, на платформі метро, в перукарні. Мимоволі особливо чутливі “програмуються” героями, що призводить до копіювання потім в реальному житті їх стилів поведінки. А це, в свою чергу, призводить до ще карколомніших історій, які, звісно, породжують нові телесеріали. Таке собі замкнуте коло.

Якби я була сценаристкою телесеріалів, я б жодного дня не сиділа б без роботи. Адже історії – всюди, тільки встигай їх записувати…Як не день, то дізнаюся про дівчину, якій у 16 років діагностують рак яєчників, оперують і рекомендують терміново шукати когось, із ким мати дитину, бо тільки це її може врятувати. І вона починає підбирати того, хто, за її думкою, дасть їй потрібне потомство.

Або про бабцю, яка в розкішній величезній хаті вмирає з голоду, бо не має за що купити їсти. А коли родичі хату продають, знаходять мільйони песо (сотні тисяч доларів) в різних закутках. Бабця боячись, що гроші в неї відберуть настирливі діти-онуки-племінники, ховала їх, де могла, і забувала.

Про 20-річного хлопця і 38-річну жінку страшенно один в одного закоханих і з планами мати дітей. Протягом року вони пробують завагітніти, їм це не вдається, вона його відпускає, просить заради неї бути щасливим і будувати життя з молодшою і здоровішою жінкою. Страждають, але розходяться. Вона після одніє з вечірок опиняється в ліжку з колишнім своїм однокласником (одруженим!) і тут же вагітніє. Щасливенна говорить горе-однокласнику, що вона ту дитину хоче для себе, щоб він не хвилювався. Щасливенна дзвонить колишньому 20-річному, а він каже: “Дозволь мені стати батьком твоєї дитини!” І вони знову сходяться.

Про хлопця, який з бідного емігранта з сусідньої країни перетворюється на дуже успішного підприємця, відкриває бізнеси один за одним, аж ось на порозі одного нового проекту дізнається, що став батьком. Дізнається про це у день народження сина: його колишня подруга про свою вагітність нічого йому не сказала, а вони якраз посварилися і тому не бачилися. А в день пологів вирішила сказати всю правду…

Іноді навіть думаєш, що з тобою щось не так, адже не маєш що підкинути у грубку такої “високотемпературної” розмови. А потім думаєш: ні, хай краще так, хай в моєму житті будуть емоційні Карпати, а не Анди. Хай краще я буду слухачем, а не оповідачем, а якщо захочу адреналіну – поїду покатаюся на лижах або просто ввімкну якийсь місцевий канал. До речі, щосезону кожен чилійський канал випускає новий телесеріал: про це за декілька місяців до його початку кричать оголошення на міських автобусах, зупинках і біллбордах. Телесеріальна індустрія тут живе і процвітає.

Тож я запитую себе: може, стати мені сценаристкою? І тут же відповідаю: можеш, але твої сценарії не будуть користуватися популярністю, бо будуть занадто “пологі”: щоб бути тутешнім сценаристом, треба народитися із бажанням перетворювати кожну твою дію, кожне слово у драму, жити як трагедійний актор, який забув вийти із ролі. Залишуся я краще неперіодичним блоггером 🙂