Мене час від часу запитують, чи є ще, крім мене, в Чилі українці. І якщо так, то скільки нас.

Якщо на перше запитання я можу відповісти досить просто – так, ми тут є. То друге – скільки нас? – є одним із тих питань, на яке не можливо дати відповідь. Просто тому, що кожного місяця, якщо не кожного тижня, приїжджає хтось новий. І залишається. Тому статистика за 2007 рік від Міністерства закордонних справ про те, що нас тут більше 200 чоловік втратила свою актуальність ще на момент публікації.

Звичайно, декілька сотень українців – це просто крапля в морі в порівнянні з сусідською Аргентиною, де рахунок іде на сотні тисяч. Або візьмемо Бразилію – понад 400 тисяч етнічних українців. Але розуміння того, що ти тут не один, гріє душу.

На жаль, ми не маємо зараз якогось окремого місця де ми б збиралися регулярно. Немає магазина українських продуктів. Немає української школи. Ні бібліотеки. Навіть українського кафе (я вже не говорю про ресторани) нема. Але, так чи інакше, ми всеодно більшими чи меншими групами збираємося: то в когось вдома, то на природі, то йдемо кудись разом. Досить часто бачимося на прийомах, які влаштовує Посольство Росії в Чилі.

Буквально вчора зустрічалася з двома співвітчизницями: одна з Івано-Франківська, друга зі Львова. У львів”янки сьогодні має народитися (або вже народилася, поки я це пишу) донечка.

Оскільки нас не так багато, ми всі очно чи заочно знайомі. Або принаймні знаємо, хто де живе, чим займається. Ми знаємо, коли хтось їде додому або коли до когось приїжджають друзі чи родичі. І ніхто ніколи не відмовляється передати щось з дому або відвезти щось додому. Буває так, что батьки тих, хто знаходиться в Чилі через такі-от передачки стають друзями і спілкуються між собою про своїх блудних дітей.

Одного разу у мене в гостях був партнер чоловіка, який тимчасово перебуває тут у справах. Як же він здивувався, коли до мене зайшов занести копченої рибки наш співвітчизник. До цього партнер чоловіка вважав, що люди за кордоном не зустрічаються, не підтримують стосунків, не хочуть знати один одного. “Якщо ти так далеко їдеш з дому, то, напевно, тому що вже не хочеш бачити своїх”, – сказав він.

Насправді, є такі люди, що надають перевагу стосункам тільки з чилійцями. Але переважна більшість охоче знайомиться і зустрічається із співвітчизниками. Можливо, це тому, що українці, які потрапили в Чилі, ні від кого і ні від чого не тікали, просто так склалася доля. Тутешні українці – це люди, переважно, з вищою освітою, з роботою або бізнесом, з більш-менш влаштованим життям. Можливо, тому є час і бажання спілкуватися, зустрічатися, ділитися книгами або солодощами з дому 🙂 І я напевно знаю, що якщо мені буде сутужно, перші до кого звернуся і від кого точно отримаю допомогу – будуть саме наші люди.

На прийомі, влаштованому для українців Почесним Консулом України в Чилі